photo
promo

Линда

Яркая, творческая и свободная - это все о Линде. Она не из тех, кто подстраивается под чужие правила и идеалы. Линда всем своим существом бросает вызов обществу. Всегда ли она была такой? И кто она такая, Линда Кросс?

Читать
photo
promo

Пыль богов

Представьте мир, который во многом похож на наш. Но он отличается. В этом мире есть Европа и Азия, Африка и Америка, Антарктида и Австралия, но карта мира перекроена, материки поделены между горсткой сверхдержав...

Читать
photo
promo

Буквы на белом фоне

Представьте себе картину, у вас тихая, спокойная, можно сказать, невзрачная жизнь. И в один момент в ней появляется небольшой пушистый зверек. Такое, маленькое, милое создание, которое постепенно начинает набирать в весе. Он такой же милый, красивый, пушистый, но еще и полный.

Читать

«Запасний вихід» Анастасія Рейфшнейдер

Переклад оповідання «Запасний вихід» Анастасія Рейфшнейдер. Оригінальне оповідання можна прочитати за посиланням.
Опубліковано з дозволу автора.

 

1

Ми мчали по трасі, лякаючи білий стрій мільйонів сніжинок, які пластівцями летять з чорного нічного неба. Жовте світло фар майже не пробивало цю щільну завісу, лише здивовано висвічувало силуети сплячих голих дерев які мерехтять з боків.

По радіо приглушено базікали ведучі, марно намагаються розвеселити нас — ми не слухали. Проїхали через міст, я глянула в вікно намагаючись розгледіти внизу річку — лід майнув каламутною плямою і все пропало.

- Так все? Ти точно вирішила йти від нього? - подруга в черговий раз запитала, то про що ми говорили весь день — моє розставання з людиною, на яку я витратила, як це кажуть? – «кращі роки свого життя», свою молодість і невинність.

- Ага, — тягнуло в сон, я обережно потерла очі руками, щоб не розмазати туш.

- Ну і правильно. Він мені ніколи не подобався, — подруга мляво відповіла саме те, що я нібито хотіла почути. Але я нічого не хотіла слухати. Я хотіла швидше приїхати додому, лягти під товсту ковдру, закрити очі (і навіть не змивати макіяж, який так ретельно наносила кілька годин тому!) І зануриться в тишу.

Друзі, подруги... Вони бажаючи добра завжди говорять, як хочеш ти — і знаєш заздалегідь, що вони скажуть і як... Незліченні «а я говорила», «ти заслуговуєш кращого» та інше, інше, інше. Але чи є сенс в цьому жалісливо потуранні? Може краще прямо, як кулю в лоб — так, дурепа, так характер поганий, аж ніяк не дівчинка з пансіону шляхетних кур... Але чесно. Чесність це ж важливо правильно? Тоді чому все так люблять брехати?

Двірники вперто як стрілки годинника цокали туди-сюди, змітаючи снігові пластівці які налипали на лобове скло. Ведучі по радіо ймовірно втомилися тріщати — в машині пролунала якась абсолютно буденна мелодія. З таких, знаєте, які включають в торгових центрах — ні слів, ні такту, лише одноманітні повторювані звуки.

Все тихіше й тихіше... Я заплющила очі, поклала руки на «черевце» що утворилося від зім'ятої в сидінні зимової куртки — такий маленький сумовитий Чекач і занурилася в мирну дрімоту.

Час від часу мій мозок все-таки включався і не розплющуючи очей, я прислухалася — все та ж мелодія і сонне сопіння подруги... сопіння?! Тут-то я різко прокинулася, глянула вперед — на мене стрімко неслися чорно-зелені гілки ялин, миттєво утворився жах, я повернулася ліворуч — подруга клювала носом в кермо. Я викрикнула її ім'я і все провалилося в темряву.

 

2

- Наступний!

Я мляво поворухнулася. Руки, ноги, мабуть, цілі... Лише в роті присмак крові. А, це прикушена губа... Не страшно.

Нарешті я зважилася відкрити очі, щоб побачити зім’ятий автомобіль і можливо ще живе тіло подруги... Але тоді хто крикнув «наступний»?

Я сиділа на підлозі, серед неакуратного ряду черги. Стіни в цьому дивному приміщенні переливалися відтінками сірого, чорного — як ніби всередині стін повзали хробаки і їх тіла випирали назовні. Стеля булав скляною і в ній я бачила лише своє обличчя. А тих хто навколо не було...

Ні, вони стояли. Старенькі — божі кульбаби з сумочками в руках, молоді хлопці з розбитими обличчями, чоловіки натужно червоні від алкоголю або кашлю, діти що стискають в руках стійки крапельниць.

Я лише встигла помітити двох реєстраторів на початку цієї дивної черги, як один з кульбаб зашепотіла:

- Ой, бідолаха, навіть без капців з'явилася...

Я глянула вниз. Мої ступні були вимазані брудом, з прилиплими до них зеленими голками. Бабусі ж чинно витягли вперед ноги, щоб показати мені приклад — білі м'які капці. Такі які надягають небіжчикам... Я внутрішньо похолола, але виду не подала — лише збентежено кивнула у відповідь.

Реєстратор знову пронизливо заволала:

- Наступний!

Мені довелося піднятися з підлоги — черга рушила вперед.

- Ну хоч хрестик-то з собою? Відспівування проводили? - старенькі не відставали від мене.

- Яке ще відспівування? - прошепотіла я. Позаду мене штовхнули в бік. Я озирнулася і завмерла — потопельник! Синьо-червоний огрядний мужик з татуюваннями на шиї та витріщеними очима.

- Ворушися, — буркнув він та хруснув щелепою.

- Напевно це всього лише поганий сон... - спробувала заспокоїти себе я і нервово защипала шкіру.

Черга знову зрушилася вперед. Мої щоки горіли, я вся затремтіла, заплескала віями, в яких вже заковзали противні солоні сльози.

- Що... Невже я?.. Не може такого бути... - тут до мене підійшла маленька дівчинка років п'яти. Вона простягла свою іграшку — м'якого плюшевого папуги:

- Це перша стадія. Заперечення.

Я похитала головою і дівчинка задерла свою сорочку — на її тільці некрасивими смугами рясніли свіжі шви від операції.

- Який жах! - вигукнула я. Дівчинка байдуже знизала плечима:

- Це друга стадія. Гнів.

Вона опустила сорочку, притиснула папугу до живота і побрела на своє місце в черзі.

- Яка ти спокійна, — здивувалася я слідом. Дівчинка злегка повернула голову, від чого рідке волоссячко впало їй на обличчя, залишивши видимим лише ніс:

- Просто, я тут вже не в перший раз.

 

3

Час, якщо таке може бути тут, тягнувся нескінченно, як пережована сто раз жувальна гумка. Ти тягнеш її, вліво, вправо, а вона все не рветься, не переривається, лише стає тонше і тонше.

Я втомлено притулилася до стіни, не звертаючи уваги на хробаків що повзуть в ній — голова була забита зовсім іншим. Що це за місце ? Пекло, рай або... І чи щось зовсім неймовірне, що ні вчені, ні священники не припускали. А може це всього лише ілюзія? Галюцинація. Я просто збожеволіла — ні, це занадто просте пояснення. Тоді що?!

Тим часом чергу зрушила набагато вперед і мені нарешті вдалося підслухати діалог з однією реєстраторкою.

- Прізвище! Ім'я! По батькові! - викрикнула реєстратор. Голос у неї був противний — дзвінкий, але при цьому скрипучий як не змащенні двері.

У відповідь пролунало щось невиразне.

- Голосніше і чіткіше можна?! - знову закричала реєстратор і почувся скрекіт клавіатури — вона вбивала дані.

- Місто! - я підвелася навшпиньки та виглянула — пучок волосся цієї дами нервово трясся, обурюючись від чергової невиразної відповіді.

Один з хробаків проповз прямо під моєю спиною. Я відчула його пружне округле тіло і в відразі відскочила від стіни.

Той, хто відповідав на питання реєстратора нарешті розвернувся і я зрозуміла чому він так погано розмовляв — половина обличчя була моторошно понівечена, так що шибки зубів врізалися в закривавлені вилиці.

Понівечений ступив раз, другий і підійшовши до стіни з хробаками простягнув руку. Хробаки розповзлися й утворилася порожнеча з білою плямою. Нещасний перехрестився і зник в сяйві. Секунда — і стіна знову стала сіро-чорною.

Настала моя черга. Я зробила крок до білої, але заляпаній стійці та глянула вперед, на двох реєстраторок.

Обидві були невисокі, з високо забраними пучками. Одна навіть була в круглих окулярах з темно-жовтими склами.

- Прізвище, ім'я, по батькові... - почала говорити найближча і я обімліла. Зморщене обличчя, ніс-п'ятачок, злі червоненькі очі, бородавки на шиї та кликами — реєстраторки виявилися чортами! Або чортками?.. Чесно кажучи, я не зрозуміла як їх назвати, лише зрозуміла — ця безкінечна черга є перевальний пункт між раєм і пеклом.

- ...Інна... Юріївна... - я лепетала свої дані, з жахом усвідомлюючи, що — все! Життя-то закінчилася і зараз я ймовірно попаду в пекло, де мене будуть катувати або ще що... Що там у пеклі роблять? Може варто помолитися? Боже, пробач, я не пам'ятаю жодної молитви, жодного апокрифу...

- Вас немає в списках, — реєстраторка поправила окуляри та з обуренням глянула на мене. Черга ззаду загомоніла, я стиснулася в грудку і проковтнула:

- Як це немає в списках? А що тоді тепер?

- Я не знаю! - реєстраторка розвернулася і почала ритися в одному зі стелажів із сувоями, які цілою армією стояли за її спиною.

- У цій божевільні неможливо працювати! - продовжувала волати вона. Її колега, така ж чортка, але без окулярів, намагалася розпитати глухого дідка, що формує початок другої черги.

- Ти! Можеш! Заткнутися!? - закричала друга і тут почалася справжня вакханалія. Дві чертихі волали одна на одну, черга невдоволено бурчала, підштовхуючи мене в спину стусанами та щипками, хробаки швидко завозилися в стінах, а сувої в стелажах почали від невидимого протягу падати, накриваючи всіх присутніх паперовим снігопадом.

Глухий дідок закрив голову руками та завив. З черги лунали свист і прокльони. Я зробила крок назад, ще один і опинилася в кутку. Реєстраторки вчепилися одна в одну — монітори мигнули і засвітилися символічним синім фоном, так само відмовляючись працювати.

Приміщення почало поступово занурюватися в темряву. Як таких ламп я не бачила, але світло що падало звідкись зверху потьмяніло.

Я відвернулася, щоб не бачити весь той жах і побачила, що кут зник і замість нього знаходиться майже злиті зі стіною, дверцята. Я простягнула руку — до моїх пальців повільно вилізла ручка і нагорі замигало табло з червоними літерами: «Запасний вихід».

 

4

Навіщо кип'ятити воду?

Таке просте запитання викликає цілком зрозуміле здивування у респондентів. Як навіщо? Кип'ятіння води — процес, в ході якого з рідини видаляються всі (ну або майже все) бактерії, мікроби й так далі...

Ну, а потім? Потім що? Ми п'ємо цю ідеальну, але абсолютно не смачну рідину. Доводиться додавати в неї чаїнки або цукор або каву, щоб ця стерильна вода мала хоч якийсь смак.

Так само і з душами грішників, чи не так? Вони відправляються в пекло, на «перероблення», в палаючі котли та інше, потім повертаються, «реінкарнують» в абсолютно нові тіла з чистими душами...

На початку життя дитина як ця кип'ячена вода — стерильна до неможливості; що в її голівоньку вкладеш — будь то чаїнки, цукор або кава — те й пожнеш в результаті. Чай, кава або просто солодка дурна рідина.

Дурна рідина... Ні, вже не дурна. Тепер я просто кип'ячена вода, яка бажає почати все заново... Але для цього слід порвати з деякими неприємними особистостями в моєму житті, які тримаєш за звичкою або з жалю...

Все це я ясно зрозуміла, пробираючись по темному тунелю. Двері позаду вже давно зникли, шлях не був освітлений, але ногами я відчувала колючі лапи ялин.

«Дивна алегорія з похоронами — подумалося мені, — там також розкидають гілки для останнього шляху».

Стіни плавно зсувалися. Якщо на початку шляху прохід був великий, що можна було витягнути в сторони руки, то тепер мені доводилося пробиратися боком, притискаючись спиною до крижаного шорсткого каменю.

Лапи ялин внизу між тим ставали все з гострішими голками. Здавалося, що тисяча маленьких кігтиків дряпали ноги, не бажаючи пропускати мене вперед.

- Коли це все закінчиться? - пробурмотіла я. Нарешті тунель перетворився в абсолютно незрозумілий лаз — довелося опуститься на карачки та здираючи шкіру на колінах і спині повзти вперед, як доісторична ящірка — до світла.

Світло дійсно було десь попереду. Його неможливо було вловити поглядом, але я відчувала тепло.

А раптом це тепло лише жар пекла? Може я нікуди не вибралася, а лише бреду по перехрестях і лабіринтам притулку мертвих? І зараз я зроблю крок... і полечу в прірву.

Так страшно щось робити вперше. Особливо, що для тебе не властиво. Складно йти, якщо колись ти обіцяв бути поруч «до кришки труни». А якщо ти вже за нею, за цією кришкою? Тоді можна забути та забити на цю в'їдливу совість?

- Не хочу тут залишатися, — прошепотіла я й остаточно лягла, втупившись у ялинові гілки. Цей зелений аромат хвої ставав все сильніше і сильніше, поки нарешті мене не занурило в важкий неспокійний сон.

Снилося щось холодне... Біле... Летить. Неначе мільйони білих пір'їнок падали зверху, накриваючи мене пухнастим саваном.

 

Епілог

— Чорт! Чорт!

Я почула лайку, вимовлену знайомим голосом. Мені подумалося, що я знову опинилася в тій черзі та це продовжують лаятися реєстраторки...

- Та страховки не вистачить, тут все в мотлох! Інна? Так, тут вона... Зараз штовхну її, а то знову заснула.

Подруга потрясла мене. Я відкрила очі. Навколо гілки ялин, впираються в машину. Я всередині, тепло, але попереду понівечений шмат металу — автомобілю пощастило менше ніж нам.

З чорного нічного неба білими пластівцями летить сніг, подруга лається на когось телефоном, а я...

Я знайшла запасний вихід.

 

Категория: Произведения других авторов | Добавил: AlexShostatsky (25.11.2019)
Просмотров: 117 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
avatar